Наезжает погоня: «Эй, батюшка! Не видал ли ты, не проходил ли здесь пастух с 
овечкою?» — «Нет, люди добрые, не видал; сорок лет тружусь в этой церкве — ни 
одна птица мимо не пролетывала, ни один зверь мимо не прорыскивал!» Повернула 
погоня назад: «Ваше царское величество! Нигде не нашли пастуха с овечкою; 
только в пути и видели, что церковь да попа-старика». — «Что же вы церковь не 
разломали, попа не захватили? Ведь это они самые были!» — закричал морской царь 
и сам поскакал вдогонь за Иваном-царевичем и Василисою Премудрою. А они далеко 
уехали.
Опять говорит Василиса Премудрая: «Иван-царевич! Припади к сырой земле — не 
слыхать ли погони?» Слез царевич с коня, припал ухом к сырой земле и говорит: 
«Слышу я людскую молвь и конский топ пуще прежнего». — «Это сам царь скачет». 
Оборотила Василиса Премудрая коней озером, Ивана-царевича селезнем, а сама 
сделалась уткою. Прискакал царь морской к озеру, тотчас догадался, кто таковы 
утка и селезень; ударился о сыру землю и обернулся орлом. Хочет орел убить их 
до смерти, да не тут-то было: что ни разлетится сверху... вот-вот ударит 
селезня, а селезень в воду нырнет; вот-вот ударит утку, а утка в воду нырнет! 
Бился-бился, так ничего и не смог сделать. Поскакал царь морской в свое 
подводное царство, а Василиса Премудрая с Иваном-царевичем выждали доброе время 
и поехали на святую Русь.
Долго ли, коротко ли, приехали они в тридесятое царство. «Подожди меня в этом 
лесочке, — говорит царевич Василисе Премудрой, — я пойду, доложусь наперед отцу,
 матери». — «Ты меня забудешь, Иван-царевич!» — «Нет, не забуду». — «Нет, 
Иван-царевич, не говори, позабудешь! Вспомни обо мне хоть тогда, как станут два 
голубка в окна биться!» Пришел Иван-царевич во дворец; увидали его родители, 
бросились ему на шею и стали целовать-миловать его; на радостях позабыл 
Иван-царевич про Василису Премудрую. Живет день и другой с отцом, с матерью, а 
на третий задумал свататься на какой-то королевне.
Василиса Премудрая пошла в город и нанялась к просвирне в работницы. Стали 
просвиры готовить; она взяла два кусочка теста, слепила пару голубков и 
посадила в печь. «Разгадай, хозяюшка, что будет из этих голубков?» — «А что 
будет? Съедим их — вот и все!» — «Нет, не угадала!» Открыла Василиса Премудрая 
печь, отворила окно — и в ту ж минуту голуби встрепенулися, полетели прямо во 
дворец и начали биться в окна; сколько прислуга царская ни старалась, ничем не 
могла отогнать их прочь. Тут только Иван-царевич вспомнил про Василису 
Премудрую, послал гонцов во все концы расспрашивать да разыскивать и нашел ее у 
просвирни; взял за руки белые, целовал в уста сахарные, привел к отцу, к матери,
 и стали все вместе жить да поживать да добра наживать.




№223
[180]



Як були собі цар да цариця; да у ?х не було дітей; да були вони такі бідні, що 
і ?сти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, 
дивиться — коли криниця
[181]
. От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. 
Він став проситься: «Пусти? мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! 
Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: 
що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічо?го! Да і пообіщав; а те і каже з 
криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли 
його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже 
не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов 
за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як 
пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? 
Пришлить його мені за?раз!»


На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да 
ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж сто?ть хатка.
 А вже смеркалось, так він і зайшов туда на? ніч; а там живе П’ятінка святая. 
За?раз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по 
неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», — да й розказав, куди і чого 
він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд
[182]
же, що ти до мене зайшов: я тебе научу, куди іти: там є двоє воріт, так ти не 
йди у ті ворота, що колком заперті, а в ті, що замком, да ще на ?х стремить
[183]
на?ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за?раз ворота 
самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: 
купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття ?х 
лежатимуть на бе?резі — усіх одинадцяти вмісті, а одніє? особо; дак ти теє і 
возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона 
буде шукать своего плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому 
буду матір’ю. А ти мовчи. Вона опять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду 
сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою.