№474
[451]



Йшов мужик з поля; підходе до своєі хати, зирк в вікно, а у хаті москаль цілує 
його жінку. Мужик мерщій у хату, а москаль примітив мужика да мерщій на покуття,
 вкрився — нібито спить. Мужик шасть у хату і баче, що москаль спить, а жінка 
порається біля пічки
[452]
. «Хіба ж то я нічо?го й не бачив!» — кає мужик. «А що ти там бачив?» — пита 
його жінка. «Як, що, бісова дочка!» — «За що ти лаєшся, вражий сину?» — «Як за 
що! Хиба ж я не бачив, як тебе москаль цілував». — «Коли?» — «Як коли?! Господа 
служба! Господа служба! — кає мужик москалеві. — Бач, нібито й спить! Оце лихо, 
в очі обдурюють!» — «Што за шум!» — кає москаль, придиряючи очі, — бач, хоче 
показати, що спав. «Як що за шум! А на що ви мою жінку цілували?» — «Када?» — 
«Як коли! Да зараз». — «Што ты, ошалел, што ли? Я к начальству пойду, пожалюсь, 
што ты мне покою не даешь; на ученье был, устал...» — «Да таки і підіть, 
господа служба! — кає жінка. — Пожалуйтесь на його. Се йому від п’янства так 
вздрілося»
[453]
. — «Оце лихо! — кає мужик. — Далебі
[454]
що сам бачив». — «Да што ты, одурел, што ли?» Мужик здвигнув плечима і дума: «А 
може мені й показалося». — «Как же ты видел?» — пита його москаль. «Да у вікно»,
 — кає мужик. «А постой, я пойду погляжу».


Пішов москаль да і глядить у те саме вікно, у которе глядів і мужик, да і каже: 
«Вот и ты цалуешь!» — «Да ні, господа служба! Далебі-то що ні». — кає мужик, 
дивуючись. «Нет, брат, цалуешь!» — «Оце оказія! — кає мужик. — А ідіть ви, 
служба, у хату, а я ще піду подивлюсь». Москаль ввійшов у хату да знов став 
жінку цілувати, а мужик дивиться у вікно да кає: «Цілуєте, господа служба, 
далебі що цілуєте!» — «Вот я тебе говорю, што это окно так показывает!» — «А і 
справди, се вікно непевне
[455]
, мороче воно нас з вами! — кає мужик, вхо?дючи у хату. — Треба забити його, 
господа служба! Бачите, що воно зачаровано».





№475
[456]



Прийшов москаль на квартеру да й кає хазяйці. «Хазявка! Нету ли чаво поесть?» — 
«Є», — кає хазяйка. «Ну так давай!» Ото й постановила Хівря перед москалем 
повнісіньку макитру вареників — дума собі, що москаль повно? не з’?сть. Почав 
москаль пораться біля вареників, упорався так, що тільки на донечку трошки
[457]
зосталось. Баче москаль, що вже трохи вареників в макитрі, да й пита Хіврю: 
«Хазявка! А как называется евта еда?» Хівря дуже розсердилась на москаля за 
вареники да з серцем йому й кає: «Жри мовчки
[458]
!» — «А славные жримочки! — кає москаль. — Нельзя ли еще подложить евтих 
жримочков?»





№476
[459]



При?хав з ки?всько? бурси син зажиточного мужика Петра Дренчика, хлоп’я мале, 
да що то розумне да прерозумне, таке що забуло — як з нами і говорють і як 
зоветься плуг, або потилиця, усе по письменському раздобарює: потилиця, кає, не 
потилиця, а затилок. Ото ходе він за батьком по двору і баче, що лежать граблі, 
він і пита батька: «Тату, як воно зоветься?» Да й наступив на зубці. Ще батько 
і не відвітив йому, як граблі вченого панича вчистили по мармизі так, що іскри 
з очий посипались. «Ай, бісові граблі!» — заскиглив
[460]
панич, а батько й каже: «Так тобі й треба, сину! Вчись, да розуму не провчи
[461]
; скоро ти забудеш, як і мене звати».