| |
[692]
. Ён, добрай моладзиц, и вдивився: «Що ж евта за дива, я евтаких лашадзей не
видывав; що б ета за аказия такая, как яна авёс кастиць»
[693]
.
Ета падходзиць ён — мядзведзь — к няму близка, к самому ка пню. Мядзведзь
е?тага и ни внываиць
[694]
, що цалавек стаиць; ён думаиць, що ета пень стаиць, и падходзиць к няму близка.
Ён сийцас са пня, и цап яго за ву?ши, и схватив; ета схватив и притиснув к
зямли яго. Мядзведзь думаиць: що таке?й, и хацев паправитца; ну вуж по?зна ён
яму и папя?сца
[695]
ня дав, узяв яго етай аброттю забратав
[696]
и дамо?в повёв. И вёв ён яго дамо?в, мядзвездь какоя дзерива захвациць — з
корним вароциць. Ну, и привёв ён яго дамо?в, привязав сиред двара к сталбу и
приходзиць у вызбу. «Ну ты, госпадзи, — гаво?риць, — какая лошадзь, дзедушка,
разъелась! Как я умарився, тянумши яе дамо?в!» Дзед вышав на двор и вжахнувся
[697]
. «Пасматри-тка, — гаво?риць, — доц мая любезная, що твой сынок, а мой унуцык
здзелав» — и кольки время дзивавилися яны. Ён ‹внук› гаво?риць: «Ни дзивуйцися,
а гаво?рьти, що мы над етай лошаддю дзелаць будзим, как яна сильна дужа, и що
на ёй рабатаць?» — «Вази, — кажиць дзед, — унуцык, дро?вы».
Взяв ён етага мядзведзя и запрёг яго у цялегу, и панёс ён вазиць дро?вы на
мядзведзю, и у три дня усе цыста
[698]
загрузив, абклав кругом усё сяление. Етим прицетникам ни выйци, ни выихаць; усё
загрузив цыста! И приходзяць ети прицетники к етаму свящельнику и гаво?рюць:
«Дзе хоцьте дзеньте яго, щоб ён ня быв; що ж ета за аказия, що у три дни усё
сяло загрузив, ни выйци, ни выихаць никак нивазможна». — «Ах, доц мая, —
гаво?риць дзед, — що мы будзим дзелаць! Жалка табе сына, а мне унука; ну ж
по?шлим яго, куды хош ён — туды и ступай!» Ну, призываиць ён к сабе унука и
гаво?риць: «Ну, унук мой любезнай, приходзяць прицетники з прозьбай; жалка мне
цибе а ступай ты, унуцык, куда ты уздумав, на все цатыри стораны». — «Эх,
дзедушка мой любезнай! Вы б давно и сказали мне евта, я и пашов бы, никольки ня
медлимши. Матушка мая любезная! Спяки мне каравашицку»
[699]
. Маць яго спякла яму каравашицку, улажила у хатомацку
[700]
.
Вставав ён ранёшинька, вмывався бялёшинька. Узяв ён евту хатомацку, надзев яе
на плецы, блаславився: «Матушка мая любезная и дзедушка мой радзимай,
блаславице на пуць, на дарогу». Памалився ён богу и пашов, и вышав ён у цыста
поля, и наставив
[701]
ён ни пуцём, ни дарогай, и наставив ён ляса?м дрямуцым, грязям тапу?цым, и ишов
ён семь дён без полдён, рот на апашку и язык наатмашку; вышав ён у тридзевятую
землю, у тридзесятая чарства, и выходзиць ён у цыстая поля, у крутые горы, — и
гуляиць Гарыня-багатырь и горы капком
[702]
капаиць. Приходзиць Надзей, папов унук, к няму и гаво?риць: «Бог помаць,
Гарыня-багатырь! Куды какая в цибе сила нязметная. Как ты, — гаво?риць, — гарам
капаишь, как шулугу?» А ён гаво?риць яму: «Эх, — гаво?риць, — удал моладзиц! Ни
вдивляйся ты маей сили. В тридзевятай земли, у тридзесятам чарстви, — гаво?риць,
— как ёсь Надзей, папов унук, так у таго ня евтакая сила! Как привёв ён
мядзведзя з лесу, да на мядзведзи усё цысто сяло загрузив. Яго, — гаво?риць, —
во?ран кастёв ни заносиць, добрай маладой конь ни завозиць!» А ён гаво?риць:
«Ах, брат Гарыня-багатырь! Ни во?ран кости заносиць, а сам добрай моладзиц
заходзиць». А ён гаво?риць: «Ах, брат, тык евта ты Надзей, папов унук! Вазьми,
брат, мяне у мяньшие братья». Ён яго и узяв, и яны многа хадзили, и многа
багатырёв пабядзили, и многа гарадов захвацили; патом яны пажанились и багата
жили.
Летучий корабль
№144
|
|