| |
[671]
яго до?цка, з лошадзи знимаиць яго; у яго забалела галава, ви?дна з ветру, и
яна спаць яго палажила на пярину. Ну, патом яна уздумала ета: «Ах, бацюшка ж
мой нябось гастинца привёз!» Яна и цап
[672]
у карман; евтат жи папялок абаратився ларцыкам. Ну, ета яна выхвацила етат
ларцык и кажиць
[673]
: «Ну, ларцык! Харашо; а ня знаю, как яго атлажиць»
[674]
. Ну, вот яна выхвацила и лизнула яго и забяреминила. Хто носиць па нядзелям, а
яна па цасам; дайшло да таго уремя
[675]
, що радзиць, и радзи?ла; ну, сийцас патом яго и ахрисцили, нарекли имя Надзей,
папов унук.
Патом став росць етат маладзениц
[676]
; хто расцець па гадам, а ён па цасам; шесць
[677]
нядзель концылась — на вуличу к рябятам шулугу
[678]
ганяць пайшов. Вдариць ён па шулуге, шулуга ляциць, тольки звижжить; каму
вдариць у нагу — нага проц, каму вдариць у руку — так рука проц, каму у галаву
— галава проц. Ета атцы евтих дзяцей и приходзяць к свящельнику етаму, и
приходзяць к свящельнику з прозьбай: «Бацюшка! Ни пущайце свайго унука на
вуличу гуляць к ребятам, больна
[679]
много ён шкоды
[680]
дзелаець». Каторый гаво?риць — майму галаву? адарвав, друге?й гаво?риць — майму
руку адарвав; ни пущайце, гаво?рюць, бацюшка, как можна.
Ну харашо, мог ён вуздержаць яго до самаго лета; ён вырас парядашнай, и
гаво?риць ён: «Ну, дзедушка любезнай, що ж мы будзим дзелаць-рабатаць?» Дрянно
[681]
дзед яго узрадовався и гаво?риць: «Доц мая любезная! Слава табе госпадзи! —
гаво?риць. — Дав бог наследницка како?га; бог паслав! И каке?й хлапатнэй!
[682]
Що я буду з ним дзелаць? Ну, станим рабатаць. По?йдзим, — гаво?риць, — унуцык
мой, ляда
[683]
вывалим». — «По?йдзим, дзедушка!»
И зайшли яны у бало?та, и выбрали яны места такоя припадобная
[684]
. Дзед став нацынаць ель валиць, ён (внук) гаво?риць: «Дзедушка, ты ня поцынай,
меня бласлави». — «Ну, — гаво?риць дзедушка, — унуцык, бог цябе блаславиць!» Ён
сийцас как на?цав, как по?цав да как став валиць, адна лес трящиць; так
сякане?ць з яднаго? бока тапаром, с друго?го дзерива паляцела. Да двенадцатага
цасу ён вывалив палтары дясацины ляда. Дзед кажиць: «Ну?жна сечь ме?льця
[685]
да жечь». А ён гаво?риць: «Дзедушка, мы и так груддё
[686]
складзём».
У три дня ета ляда паспела сеяць. Узя?ли яны з дзедам и пасеяли, да врадзився ж
авёс, так етакай авёс нисказа?нной. Ну, павадзився в евтат авёс мядзведзь.
Пасматрев поп, схадимши, ляда — много зъедзина авса. Приходзиць ён дамов,
спрашиваиць унук: «Що, дзедушка, ти какаво наша ляда?» — «Дрянно?, унуцык,
харашо, тольки ж повадзилась какая-то дзикая лошадзь, дрянно? ись
[687]
и многа зъяну здзелала». — «Как так, дзедушка, скольки трудився я, а яна,
евтакая шельма, скольки зъяну надзелала! Пайду пакаравулю. Пайщи-тка мне кольки
ни на ёсь пяноцки»
[688]
. Сев ён, звив аброць
[689]
, паабедав, в лес пайшов. Приходзиць ён в ляда, и вдивився ён, удал добрай
моладзиц: «Ах, бог мой, кольки шкоды здзелала, цирпець нивазможна!» — и сев ён
сиред ляда на пни. Ну, и сидзиць: патом сийцас мядзведзь и?дзиць з лесу, и
пряма у авёс, и взнявся
[690]
и паёнс
[691]
авёс смуниць
|
|