№448
[346]


Жил себе дворник. Он имел у себя жену, которая страсть как любила сказки, и 
запретила она пущать к себе в постойщики тех, кто не умел сказки сказывать. Ну, 
разумеется, мужу то убыточно, он и думает: «Как бы мне жену отучить от сказок!» 
Вот однажды в зимнюю пору, поздно ночью, идет себе старичок, весь иззяб, и 
просится переночевать. Муж выбегает к нему: «А что, — говорит, — умеешь ты 
сказки сказывать? Жена не велит пущать никого, кто не умеет сказки сказывать». 
Мужик видит — дело плохо, от холода чуть не мерзнет. «Умею», — говорит. «А 
долго будешь сказывать?» — «Да всю ночь».

Ну, вот хорошо. Впустили мужика. Муж говорит: «Ну, жена, вот мужик посулился 
всю ночь сказывать сказки, да только с тем, чтоб поперечки
[347]
ему не делать и не перебивать». Мужик говорит: «Да, поперечки не делать, а то 
сказывать не буду». Вот поужинали, легли спать; мужик и начал: «Летела сова 
мимо сада, села на колоду, выпила воду; летела сова мимо сада, села на колоду, 
выпила воду...» И пошел твердить все одно и то же: «Летела сова мимо сада, села 
на колоду, выпила воду...» Хозяйка слушала, слушала, да и говорит: «Что ж это 
за сказка, все одно и то же твердит!» — «Так для чего же ты меня перебиваешь? 
Ведь я говорил, чтобы мне поперечки не делать; ведь это так уж сказка 
сказывается вначале, а там пойдет другое». Вот муж, услыхамши это, а ему то и 
нужно было, скочил с лавки и давай жену колотить: «Тебе сказано, чтоб ты не 
поперечила! И сказку не дала кончить!» Уж он бил-бил, бил-бил, так что жена 
возненавидела сказки и с тех пор зареклась сказки слушать.





Лубок




№449
[348]


Був собі в однім пустім місці хутор невеличкий. В хуторі жила сім’я одна, і 
невеличка: був там старесенький дід да син його жонатий — звався він Нечипір, 
да ще не дуже великий син од Нечипора. Дід був зовсім без мощі: ходючи він 
згинався уже дуже, голова у йога була біла-біла, мов молоком облита, а робити — 
дак зовсім нельзя було йому, бідному. Нечипору се було дуже не по нутру; йому 
усе хотілося, щоб батько що-не?будь да робив. Надумався Нечипір да й каже: 
«Згублю я батька, годі йому жити! Мені і так приходиться гірко жити да хліб 
добувати».
Прийшла зима. Нечипір достав з гори предовгий да широкий луб, узяв свого сина 
да й каже батькові старому: «Ходімо, тату, в поле; годі тобі жити! Ні сам не 
будеш мучитись, ні нас не будеш мучити». І повели старого батька. Почувши річ 
таку, батько тільки заливався гіркими слізами — більш нічого. Довіз Нечипір 
діда до дуже глубокого яру, посадив його, старесенького, на лубок, що? приніс з 
собою, спустив на нім батька у самий низ да й каже: «Прощай тепер, тату! Не 
поминай нас лихом!» І вже хотів іти додому, аж внучок того діда і каже 
батькові: «Тату! Возьми ж лубочок з собою». — «А нащо він? Нехай там 
зостається». — «Як нащо? Адже як будеш і ти такий старик, як дід мій, то й я 
тебе посадив би на той лубок та и спустив би».
Тоді Нечипір хопився за висок: «Дурний, дурний я! Що зробив! Спасибі ж тобі, 
сину, що ти дурного батька на ум та на разум наставив!» І швидче кинувся у яр, 
взяв батька старого з собою, попросив у його опрощення і став кормити до 
самісінько? смерти, щоб і його діти не покидали.




Крест-порука




№450
[349]


В одном было городе — жили два купца по самый край речки: один русский, а 
другой татарин; оба были богатые люди. Только русский по каким-то торговым